24 червня, на самому злеті творчого життя, передчасно перестало битися щире, відверте і надзвичайно добре серце прекрасної Людини – нашого найталановитішого колеги та справжнього друга Валентина ЩЕГЛЕНКА.
“Коли мене запитують «Як ти став журналістом?», то, чесно кажучи, вагаюсь, що відповісти. Можна, звісно, сказати дещо високопарно: «За велінням душі». Але в цей момент я згадую одну і ту ж картину: я, зовсім юний, відкриваю вікно у наш сад і вражено зупиняю свій погляд за одну ніч розцвіли яблуні, пишно вкрившись білорожевим цвітом. Незвичайне почуття охопило мене, і я склав свої перші віршовані рядки.
Тепер я розумію, що вони були недосконалі. Але любов до слова, яка владно увійшла тієї миті в моє серце, осяяла на багато літ. Вона привела мене до райгазети, до університету, неповторних студентських років.
Я глибоко вдячний всім, хто на різних етапах життя наставляв мене і підтримував, з ким довелося працювати плічопліч, спілкуватися і товаришувати, моїй дружині Любові та дочці Наталочці, її чоловіку Олександру та онуку Кірюшці.
Час не стоїть на місці. Ось і моє літо вже зустрілось з осінню, але я не забув тієї весни. Я знаю, що знову зацвітуть сади, і серце юнака чи юнки знову сповниться радістю, яка вихлюпнеться з нього пахучими, як весна, віршами…
Рідними газетами для мене стали «Чорноморка», де пройшов шлях від кореспондента до заступника редактора, і «Чорноморський гудок», де був редактором. Член спілки журналістів України, удостоєний «Золотої медалі журналістики України».
Це остання публікація в одній із книг Валентина Щегленка «Гроно часу», написана замість біографічної довідки. Видання вийшло в світ 2017го року, в ньому зібрано низку матеріалів, які в різні часи наш колега вміщував у газетах «Чорноморські новини» та “Вперед”. Символічно, що вихід книги збігся зі 100річним ювілеєм “Чорноморки”. Гортаючи сторінки цієї безцінної збірки, диву даєшся скільки людських доль пройшло через серце автора! Адже саме серцем сприймав Валентин Петрович кожну розповідь про кожну людину. Зустрічаючись із героєм майбутнього матеріалу, талановитий журналіст завжди знаходив щось особливе, щось, що могло здивувати навіть самого героя.
Щегленко всією душею і серцем любив Україну та був справжнім патріотом. Завжди слідкував за подіями в державі та світі неабияк мріяв, щоб в Україні нарешті настав мир та спокій. Щоб донести до читача, особливо молоді, про звитяги видатних українців та героїчні приклади боротьби українського народу, Валентином Петровичем була підготовлена ціла низка публіцистичних творів національнопатріотичного спрямування, які займали чільне місце на сторінках районної газети “Вперед” під рубрикою “Будівничі вільної України”, «Українці, що вразили світ». У нашого друга була мрія вмістити ці матеріали в одну книгу та роздати їх по школах району. Вони обов’язково стали б в пригоді. Однак…
Ми вдячні долі, що звела наш редакційний колектив з такою прекрасною людиною. Багато наших читачів і просто мешканців Роздільнянщини зустрічались зі Щегленком, ставали героями його нарисів, що, як правило, розміщались на цілу газетну полосу. «Коли я пишу, для мене найважче – зупинитися», – так пояснював досвідчений журналіст Валентин Петрович великий обсяг своїх матеріалів.
…І ось вже ми, ті, хто зовсім нещодавно питав поради у метра журналістики, присвячуємо цю сторінку пам’яті нашого друга, шукаємо слова, щоб передати той невимовний біль втрати, раптової та шокуючої.и вдячні долі, що звела наш редакційний колектив з такою прекрасною людиною. Багато наших читачів і просто мешканців Роздільнянщини зустрічались зі Щегленком, ставали героями його нарисів, що, як правило, розміщались на цілу газетну полосу. «Коли я пишу, для мене найважче – зупинитися», – так пояснював досвідчений журналіст Валентин Петрович великий обсяг своїх матеріалів.
Валентин Петрович серед друзів мав багато поважних, видатних людей. З ними залюбки знайомив і нас, своїх роздільнянських колег. У грудні 2017го за його ініціативи було організоване спортивне свято за участю відомого силача, майстра спорту з боротьби, рукопашного бою, Заслуженого тренера України Миколи Пасічника. Захід зібрав повну залу різновікової публіки та надовго запам’ятався роздільнянцям. Не менш теплі спогади залишились і після літературної зустрічі із українським письменником, мовознавцем, просвітянином, громадським діячем Олексою Різниченком.
Минулого тижня ці та багато інших друзів Валентина Петровича проводжали його в останню путь, туди, звідки не повертаються, куди, здається, забирають найкращих.
Не вкладається у голові, що не почуємо вже звичного: «Привіт, друже!»… Мусимо сказати моторошне: «Прощавай, друже!»
А на робочому столі в редакції залишилась папка з матеріалами, які ще тривалий час друкуватимуться на сторінках нашої газети…
Важко прощатися з другом…
Валентине Петровичу! Друже! Як сумно, що таке сталося!
Друзі мають жити вічно. На це надіявся і я. Сподівався, що ти ще багато напишеш, скажеш, вчасно підтримаєш — те, що робив для нас щодня. Востаннє ми бачилися, коли вийшла в світ твоя книжка, в якій так багато про нашу улюблену Роздільну, її людей, про зустрічі з ними. Ми проводили презентацію в районній бібліотеці. Було тепло на душі, радісно на серці. Потім вийшла твоя чудова збірка лірики. Ми в колективі газети «Вперед», якому ти подарував чимало своїх коронних мініатюр, чекали від тебе книжку і цих дотепних творів, повних любові до людини.
Особисто я вдячний за те, що ти допоміг газеті «Вперед», коли нам так потрібні були публіцисти. Твої чудові нариси ставали подіями в житті району.
Сумно прощатися з другом. Валентин пішов до Всевишнього. Ми пам’ятаємо його посмішку, погляд, тихий голос, його стиль у поведінці… Валентин Петрович Щегленко усе своє життя віддав такій потрібній людям справі — журналістиці.
Василь КОЛПАКОВ, м. Роздільна.
Він любив життя, і життя любило його
Ще місяць тому, в день нашого фахового свята, ми зустрілись у редакції нашої рідної назавжди газети, йшли повз колишній спільний наш кабінет і говорили про те, скільки було тут світла і квітів, скільки тут бувало достойних людей… І про мінливість життя, яке не можна лише проживати — потрібно жити. Потрібно любити.
Він любив життя. Любив у своїй професії, обраній саме цікавістю до всіх його проявів, любив у своїй дружині Любові, обраній колись раз і назавжди, у своїй родині, любив у сплеску води в хвилини довгожданного клювання, у мовчанні задумливого лісу на рідній Житомирщині, про яку завше вповідав так цікаво й захопливо. Любив у щирому спілкуванні з колегами, друзями, а найчастіше — з тими незнайомцями, про котрих вже багато знав і котрі ставали потім героями його нарисів. Любов’ю і добротою завше було немовби осяяне його обличчя.
Він любив життя, як люблять його всі, кого Бог ощедрив цим умінням любити, щирістю вдачі, шляхетністю, і ще багатьма тими рисами і талантами, якими Творець обдаровує своїх обранців. І тим умінням завше поновлюватись, набувати нових змістів, не міняючи своїх сутностей. У пошуках нових персонажів для своїх нарисів, нових поетичних образів — вже у статусі пенсіонера, в якому ніби розкрився новими своїми гранями, раніше прихованими за буденністю газетної рутини. Всі ж бо знали: ті жартівливі поетичні привітання колегам на їхні торжества — то лише надводна частина айсберга. Й ця недавня книжечка його поезій стала цілком сподіваним сюрпризом від автора: всякий вік людини — знаємо всі — підлеглий не лише коханню, а й супутниці любові — поезії. І ваговитий том його нарисів — лише невеликий підсумок багаторічної журналістської праці в коханій «Чорноморці», яку з любов’ю всі ми називаємо свою газету. Вже був на шляху вступу до Національної спілки письменників України…
Був… Неможливо говорити про нього у минулому часі. Неможливо повірити в реальність того, що сталося. Всі слова, що спадають на думку, видаються банальними, голосними та непотрібними. Все видається мізерним та нікчемним перед величчю небуття, перед безкінечністю Вічности. Перед не звіданою ще ніким великою таємницею відходу…
Та все ж у цій величі, котру нам не дано осягнути, виразно проступає живий образ людини, тому що пам’ять — жива субстанція, і вона завжди з нами…
Роман КРАКАЛІЯ.
«Ще вгорі лишилось яблуко…»
Валентин Петрович Щегленко родом з міста Коростишева, що на Житомирщині, виріс у чудовому Поліському краї, де неповторна мальовнича краса природи з юних літ надихала його на художнє слово. Отримавши диплом про закінчення факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, він весь час працював у пресі Одеси, у “Чорноморських новинах”. Валентин Щегленко видав чотири книжки нарисів, а останньою побачила світ поетична збірка “Кошик яблук”.
Вірші поета про красу людської душі, рідну живописну природу містять яскраві образи, цікаві думки та спостереження, закликають палко любити Україну. Цілком справедливі слова, але для того, щоб вони, втративши декларативність, набули конкретики, вірші треба прочитати.
Дмитро ШУПТА.
Сподіваємось, що праці письменника та поета Валентина Щегленка будуть актуальними протягом не одного століття. А пам’ять про нашого друга житиме у серцях вічно.
